Найдавніші сліди осілого заселення південної Месопотамії сягають IV-V тисячоліття до н.е. Залежно від міст, де знайдено пам'ятки того заселення, його поділяють на три періоди: ель-обеідській і урукській в Шумері і Джемдет-насрській в Аккаді. (За новітніми даними, в дошумерской часи існував ще й четвертий період, коли була створена так звана ерідська культура, відкрита іракськими археологами в Абу-Шахрейні поблизу Перської затоки.)

Урукській період (приблизно 3500-2800 роки до н.е.)

Шумери

Від тих часів до нас дійшли дані про спорудження монументальної будови – першого зіккурату, ступінчастою храмової вежі, яка, очевидно, являє собою подобу "гори", оселі богів. На глиняних табличках і друкованих валках часів приблизно 3300 до н.е. вчені виявили зразки первісного рисункового листа, воно мало приблизно 2000 знаків, і саме на його основі поступово виник клинопис – перше лист в історії людства, Пам'ятники свідчать, що ці народи використовували вози та тягло, знаючи вже колесо – винахід, якому, наприклад, американські ацтеки не дійшли навіть у XVI ст. н.е. Вчені знайшли сліди споруд для штучного зрошування, що є «передумовою сільського господарства». Знайшли вони також документи, що свідчать про утворення перших держав.

Між шумерськими містами-державами, які періодично об'єднувались, і державами Аккаду від найдавніших часів існували зв'язки – торговельні, культурні, військові. Тривала боротьба між ними закінчилася на зламі XXV-XXIV століття до н.е. перемогою Аккаду, цар якого Саргон I («цар чотирьох сторін світу», як він сам себе величав) після першого об'єднання Месопотамії в одній державі утворив світову імперію; простягалася вона від нинішнього Іраку до Егейського моря. Існувала ця імперія двісті років, досягши вершини своєї могутності за царя Нарамсіна рази в 2320-2284 роках до н.е. Смертельний удар їй, розхитаною безперервними повстаннями підкорених народів, завдав напад диких гутськіх племен. (Одна шумерська поема описує, що творилося в підкореної гутами Месопотамії: "Країна опинилася в руках жорстоких ворогів. Богів вони забрали в полон. Народ стогне від праці й поборів. Канали занедбані. Тигр став несудоходен. Полів не зрошують Поля не народять».)

Гуті, які володіли країною десь 125 років, поступово асимілювалися й прийняли – як майже всі завойовники, що стоять на нижчому культурному рівні, вищу й стародавню культуру підкорених народів. Шумер за панування гутів здобув собі незалежність. У цей час виросло й зміцніло місто Лагаш, столиця царя Гудеа, статую якого знайшов Сарзек. Гудеа зображений не в звичайній позі воєначальника зі списом у руці, він тримає на колінах план будови. «Як корова, звертає погляд на своє телятко, вклав він усю свою любов у будівництво храмів», – говорить про нього напис.

Після вигнання гутів (де в першій половині XXII століття до н.е.) настає новий – і останній – період розквіту шумерської культури; припадає він на царювання Урської династії. Від тих часів до наших днів збереглася монументальна храмова вежа – перший справжній зіккурат, перша відома нам Вавілонська вежа. Стояла вона біля храму бога місяця Наннара в Урі, на прямокутній основі, боки якої мають 62,5 і 43 метри. Це потужна масивна споруда, що має чотири поверхи і три сходи, а на верхньому майданчику храм, "що у нього сходив бог». Облицовано ця споруда паленою цеглою, на внутрішньому боці якої часто викарбовано ім'я царя, ядро збудоване з непаленоі цегли. Відбувається ця вежа з часів першої Урської династії, тобто з XXIX-XXVIII в. до н.е. Ця перша, яка збереглася до нашого часу, Вавілонська вежа (первісного її вигляду не знаємо), була побудована принаймні на сто років раніше найстарішої єгипетської піраміди!

Древневавілонское царство

На руїнах Урської держави (завоювали її на початку XIX століття до н.е. кочові племена амореїв та війська еламітів) виникає два невеликих царства – Ісінське і Ларське, а через деякий час і третє – Вавілонське. Його перші володарі знов об'єднують Шумер і Аккад – під назвою Вавилон.

З виникненням Древневавілонское царства ми твердо стаємо на історичний грунт, на якій відчуваємо себе майже так упевнено, як у Київській Русі або у Франції доби Капетінгів. Одинадцять царів аморейських династії змінилося на престолі – від Сумуабу, що зайняв трон близько 1893 до н.е., до Самсудітана, який царював до 1594 року до н.е. Найвеличніший і найвідоміший з них шостий цар – Хаммурапі.

Цей легендарний, але при цьому цілком історичний володар царював приблизно у 1791-1749 роках до н.е. (В підручниках звичайно подається дата 2003-1961 або 1955-1913 роки до н.е. Проте нові знахідки французьких археологів у Марі на середньому Євфраті свідчать, що Хаммурапі був сучасник ассірійського царя Шамшіадада І. Як бачимо, важливу дату вавілонської історії уточнили аж на 212 років.)

Хаммурапі прославився не тим, що був «самий між царями», як він сам про себе твердить, але тим, що наказав скласти великий кодекс законів. Цим кодексом Хаммурапі збудував собі триваліший пам'ятник, ніж той базальтовий стовп, на верхівці якого звелів він зобразити себе з богом сонця Шамаш. «Щоб сильний не гнобив слабкого, щоб право захищало сиріт і вдів … щоб скривдженому виправити кривду ", – написав він" свої цінні слова на камені й прикріпив їх перед своєю статуєю – статуєю царя справедливості ». У 282 пунктах цього кодексу відображені крізь призму юридичних норм майже все економічне та громадське життя Стародавнього Вавилона: суспільство поділяється на три основні класи: Авілі – вільних; мушкену – напіввільних, підданих, і вардум – рабів; приватна власність суворо охороняється від крадіжок і грабежу; кодекс установлює обов'язки громадян щодо держави (вони мають платити податки, служити в армії і т.п.) і за змістом зрошувальних каналів; страти за порушення закону надзвичайно суворі (то п'ятдесят разів повторюється: "… винний буде засуджений на смерть! "). Крім постанов, що стосуються охорони приватної власності, родинного права, торговельних угод, кодекс подає відомий принцип покарання "око за око, зуб за зуб», який більш ніж через тисячу років перейняла Біблія. (§ 196: «Якщо людина виб'є людині око, виколоти їй очі», § 200; «Якщо людина виб'є зуб рівній собі людині, вибити їй зуб».) Ця велика законодавча робота, що виникла більш ніж на 2000 років раніше від кодексу римського права Юстиніана, – а Юстиніані кодекс був створений 1500 років тому, одна з найцінніших пам'ятників, які нам несподівано подарувала земля Месопотамії. І які закони Хаммурапі стародавні (згодом були знайдені й давніші збірники законів, що належать Урської цареві Урнамму, XXI століття до н.е.), однак у них уже сформульовано деякі принципи, які є і в сучасному законодавстві; так, наприклад, злочин має карати не потерпілий і не родичі потерпілого (в разі його смерті), а державні органи ім'ям царя!

За часів Хаммурапі Древневавілонское царство досягло вершини своєї могутності й, на перший погляд, самої внутрішньої єдності. Але це тільки так здається. Глибока прірва між класами, боротьба бідноти й рабів проти багатіїв і сепаратистські тенденції (особливо на шумерському півдні, який не забув про свою колишню незалежність) знесилювали Вавілонське царство, і в половині XVI століття до н.е. воно вже не мало сили протистояти натиску ворогів – перестало існувати. У 1594 році до н.е. хітіті підкорювач Вавилона Муршіліш I скинув з трону останнього царя династії Хаммурапі – Самсудітана. Потім Вавилоном заволоділи гірські племена каситів. Період їхнього панування вдало названо «вавилонської темрявою». Занепад культури Вавилона тривав приблизно до VII століття до н.е.

Стародавня Ассирія

А між тим у північній Месопотамії, над верхньою течією Тигра, писався другий розділ історії цієї країни, який був тісно пов'язаний з вавілонським іще з часів шумеро-аккадських міст-держав: розділ ассірійський. Тільки об'єднавши ці два розділи, ми дістанемо уявлення про історію Стародавньої Месопотамії.

Сліди найдавніших мешканців північної Месопотамії (або точніше Ассирії) знаходимо біля села Муаллафат на річці Верхній Заб. Його відкривач американець Брейдвуд відносить це поселення до кінця VI тисячоліття до н.е.Чуть пізніше поселення знайдено біля Тель-Хасуна, Тель-Халафа і Самарри над середнім Тигром.

Перші ассірійські царі на історичну арену в XXII-XXI століттях до н.е. Жили вони в місті Ашшуре (на правому березі Тигру, недалеко від гирла Нижнього Забу) й були залежні від Урської володарів. Тільки Пузурашшур І – а як не він, то, напевно, його син Шалім-хун – на відміну від своїх предків не називає себе «слугою царя Ур». Його пізній наступник Ілушуми в XIX столітті до н.е. стає навіть володарем Уру. Ілушуми підпорядкував собі Ур з усією південною Месопотамією. Могутність Ассирії зломив лише Хаммурапі, який про це у вступі до свого законника пише, що «відновив в Ашшур порушену справедливість».

Староассірійське царство

Староассірійське царство утворили вожді аморейських племен після занепаду Урської царства; найбільшої могутності воно досягло в першій половині XVIII століття до н.е. при царі Шамшиадада І. Потім це царство підкорив Хаммурапі.

Середньоассірійське царство

Нового розквіту набула Ассирія лише на початку XIV століття до н.е. при царі Ашшурбалліта, засновника так званого Середньоассірійського царства. Найпотужніші його володарі – це Тукульті-Нінурта I (приблизно 1260 – 1232 роки до н.е.) і Тіглатпаласара I (приблизно 1115-1093 роки до н.е.), які підкорили Вавилон і багато інших міст. І перемоги виснажили Ассирію, і її підкорили арамейські завойовники.

Новоассірійське царство

Новоассірійське царство (883-612 роки до н.е.) заснував Ашшурназірпал II, який очолив переможне повстання проти арамейських поневолювачів. Його наступник Салманасар III за тридцять два роки провів тридцять дві війни, він розширив кордони Ассирії до берегів Середземного моря, але коли ассірійське військо спробувало просунутися на північ, йому дала відсіч могутня держава Урарту (на території нинішньої східної Туреччини, Грузії та Вірменії). Опір Урарту підірвав економічну і політичну міць Ассирії більше ніж на півстоліття.

Після Салманасара III сів на ассірійський і вавілонський трон не дуже відомий цар Шамшіадад V. Коли він помер 811 року до н.е., його син Ададнірарі III був ще неповнолітнім. Тому за сина правила країною мати, Шамшіададова дружина Шаммурамат (810-806 роки до н.е.). Ім'я цієї цариці, яка правила країною лише чотири роки, прославилося в усьому світі: греки називали її Семіраміс і пов'язували з нею відомі "висячі сади" у Вавилоні.

Завойовницьку політику Ассирії провадив цар Тіглатпаласара III (745-727 роки до н.е.). Після його сина Салманасара V нові загарбницькі війни розпочав цар Саргон II (722-704 роки до н.е.), засновник нової династії й столиці Дур-Шаррукін (біля сучасного Хорсабаде, де руїни його палацу викопав Ботта). Його наступник Сінаххеріб (704-681 роки до н.е.) вписав в історію своє ім'я будовою Ніневії і руйнуванням Вавилона. Але яких руйнувань! Стіни, вежі, палаци, будинки й храми він велів зрівняти з землею і наказав викопати канал, через який на руїни міста пустили воду з Євфрату. 208 000 жителів Сінаххеріб забрав у рабство, а решту наказав убити. «Я знищив Вавилон грунтовніше, ніж потоп, – вихваляється він в одному з написів, – затопив його водою, щоб у майбутньому ніхто не міг знайти ні місця, де він стояв, ані його храмів і богів». Три роки царював Сінаххеріб над цим найбільшим цвинтарем світу, а потім його вбили (в Ассирії з царями це траплялося раз по раз). Його син Асархаддон наказав відновити Вавилон!

І Асархаддон займався не лише будівництвом: доки сотні тисяч рабів і «вільних» місили глину на цеглу, копали рови й рубали ліси (і доправляли дерево за сотні кілометрів, так як в околицях Вавилону лісів не було), поки сотні тисяч чоловіків і жінок зводили високі стіни, які дивували і сучасників, і теперішніх археологів, Асархаддон вирушив зі своєю армією до Єгипту. «За півдня, – як він пише на одному пам'ятнику, – я здобув, знищив та пограбував Мемфіс і підкорив Єгипетське царство».

Проте його син Ашшурбаніпала (668-631 роки до н.е.) був останнім визначним володарем Новоассірійського царства. Він втратив Єгипет, хоч йому пощастило придушити повстання у Вавилоні та інших містах: «Чотирнадцять царських міст і незчисленну кількість малих міст та дванадцять областей Еламу – усе це я знищив, спустошив, віддав у жертву вогню». Потім він велів прославляти себе як «царя світу» і «Оновлення порядку» і присвятив себе культурі. «Для власного читання» (Ашшурбаніпала був, мабуть, єдиний грамотний володар в усій історії Ассирії) він заснував бібліотеку, яка перевершує всі інші стародавні бібліотеки і зберігається нині в Британському музеї.

Після Ашшурбаніпала владарювали в Ассирії ще два царі. 614 року до н.е. мідійці перейшли Тигр й здобули місто Ашшур. Це був сигнал для вавілонян, вони пристали до мідійського царя Киаксара, і 612 року до н.е. їх об'єднані армії «отримали, знищили й спустошили» Ніневії При цьому загинув останній ассірійський цар Шіншарішкун. У Харані утворилася якась ассірійська "емігрантська держава", але мідійці й вавілоняни її ліквідували. 605 року до н.е. останні ассірійські загони були розгромлені в битві біля Кархеміш на Євфраті.

«Пишна Ніневія", в якій проживало «більше купців, ніж зірок на небі», і «самих немовлят, не відрізняють правої руки від лівої, понад сто двадцять тисяч», була не тільки «здобута, знищена спустошена" – вона зникла з поверхні землі, її зруйнували ще грунтовніше, ніж Вавилон за божевільним наказом Синаххериба: Ніневія зникла остаточно і вже ніколи не постала з руїн. Геродот відвідав землі, над якими вона панувала, через сто п'ятдесят років після її загибелі, але йому вдалося дізнатися тільки те, що лежала вона десь на лівому березі Тигру. Діодор, навпаки, вмістив її на березі Євфрату. Страбон доклав багато зусиль, щоб її відшукати, але не знайшов ані сліду від "міста, коли значно більшого, ніж Вавилон». Знайшов її лише Ботта. Знайшов аж 1842 року.

Нововавилонське царство

А з попелу Ассирійського царства, як фенікс, знову повстав могутній Вавилон: Нововавилонського царство (625-539 роки до н.е.). Заснував його Набопаласар, зрадливий халдейський полководець останнього ассірійського царя Шіншарішкуна, який об'єднався з мідійцями й повалив ассірійського "колоса на глиняних ногах». Син Набу-паласара Навуходоносор II (604-562 роки до н.е.) поширив владу Вавилона до Середземного моря, між іншим, він отримав і Єрусалим і погнав євреїв у "вавілонський полон», надовго стерши Ізраїль з історичної карти.

За Навуходоносора II Вавилон став пишних і найбільшим містом стародавнього світу: мав він за неповними підрахунками понад мільйон мешканців і гордо називав себе «пупом світу». Але в тіні його стін виростала тим часом нова могутня сила – Перське царство.

Занепад Вавилона

Перський цар Кір скористався недолугості вавілонського царя Набонида (555-539 роки до н.е.), який більше дбав про служіння богам, аніж про захист країни. У битві біля Опіса і Сиппара вавилонська армія зазнала поразки. Щедрими дарами Кірові пощастило здобути прихильність вавілонської аристократії, і 539 року до н.е., коли перські війська підступили до Вавилона, вона відчинила перед ними міські ворота. Вавілонське царство припинило своє існування. Ще кілька століть Вавилон зберігав свій вплив як економічний і культурний центр Месопотамії, але йому вже ніколи не довелося стати столицею.

 

MAXCACHE: 0.49MB/0.00376 sec